Це не схоже на розрив. Там хоча б боляче, але зрозуміло, що далі. А тут – ніби ви стоїте у дверях. Вас не виганяють. Але й не запрошують зайти.
Телефон постійно поруч. Ви перевіряєте його машинально. Тіло реагує швидше, ніж думки. І що довше триває тиша, то сильніше всередині стискається. Не різко. Повільно. День за днем.
Ззовні ви можете виглядати спокійно. Працювати. Спілкуватися. Усміхатися. Але всередині є відчуття, що життя поставили на паузу. І це дуже забирає сили.
За роки практики я майже перестав вірити у прості пояснення. Це рідко про жорстокість. Частіше – про страх.
Страх бути «поганим». Страх сказати «я не можу». Страх узяти відповідальність за чужий біль. Іноді – інфантильність. Іноді – зручність. А буває, людина справді не знає, чого хоче.
Вона зависає сама. І тягне за собою іншого. Уникання виглядає як бездіяльність, але насправді це теж вибір. Просто мовчазний.
Це питання майже завжди приносить тишу. Бо воно про вразливість.
Люди чекають не тому, що слабкі. А тому, що вміють прив’язуватися. Бо вже вклалися – часом, почуттями, тілом, надією. Бо колись було по-справжньому добре.
Психіка чіпляється за цей досвід. «Якщо почекаю ще, все проясниться». Інколи так і стається. Але частіше… ні. І це дуже боляче визнавати.
У цей момент тривожність стає фоновою. Не панікою, не вибухом. А постійним напруженням, яке не дає відновитися.
Бо психіці потрібна ясність. Будь-яка.
«Ні» ранить, але дозволяє прожити втрату і йти далі. А «можливо» тримає роками. Розмиває кордони. Забирає самопідтримку. Людина перестає бути опорою самій собі.
Не голосно. Не через сцени. І не через довгі пояснення.
Іноді достатньо одного чесного питання. Короткого. Спокійного. Без звинувачень.
А потім – витримати. Відповідь. Або її відсутність.
Вихід – не завжди про розрив. Це про повернення себе собі. Про повагу. Про вибір на користь власного життя.
Звісно страшно. Я ще не зустрічав людей, яким не страшно. У такі моменти часто дуже потрібна підтримка.
Розмова. Присутність. Людина, поруч з якою можна не бути сильним.
У терапії відновлення часто починається саме тут. З паузи. З дихання. З повернення опори під ногами.
Підвішеність – не вирок. Це стан. І він минає.
Не завжди так, як хотілося. Але майже завжди – з поверненням гідності. Якщо ви впізнали себе в цих рядках… значить, ви вже не зовсім на самоті.